Коли вигадані хвороби викликають справжні страждання
Як пояснити пацієнту, що параліч, сліпота або судоми, від яких він насправді страждає, - це лише плід його фантазії? Як розповідає доктор Сюзанна О'Салліван, наші думки та емоції можуть сильно впливати на організм - не менше, ніж важкі фізичні хвороби.
Незабаром після закінчення медичного коледжу в Дубліні Сюзанна О'Салліван познайомилась з пацієнткою на ім'я Івонна, чия загадкова хвороба, здавалося, не мала жодного відношення до фаху лікарки.
Одного разу на роботі Івонна розкладала продукти в холодильнику супермаркету, коли колега випадково попав їй в обличчя розпилювачем для миття скла.
Жінка спробувала промити очі, пішла додому і лягла спати раніше, сподіваючися, що вранці печіння зникне. Але коли прокинулась, її зір погіршився: усе навколо виглядало розмитим, і жінка навіть не могла роздивитись час на ручному годиннику. Через добу вона вже не могла відрізнити дня від ночі.
"Колеги О'Салліван були впевнені, що пацієнтка прикидається, можливо, з метою відсудити компенсацію
Тим не менш, після шести місяців медичних досліджень лікарі так і не знайшли жодних проблем із очима Івонни. Врешті-решт її направили до неврологічного відділення, де працювала Сюзанна О'Салліван.
Під час обстеження погляд Івонни переміщався із чоловіка на лікарів, а коли консультант підніс офтальмоскоп близько до її очей, вона змигнула. Здавалося, її очі реагують на навколишній світ цілком нормально, але пацієнтка і далі стверджувала, що її оточує абсолютна темрява.
Колеги О'Салліван вважали, що Івонна прикидається, можливо, щоб відсудити компенсацію. "Вона не отримає Оскара за цей виступ", - пробурмотів один із них, коли Івонна вийшла з кабінету.
Втім, доктор О'Салліван сумнівалась. "Мені сподобалась Івонна. Мені було шкода її. Але я була впевнена, що вона не сліпа", - пише Сюзанна О'Салліван у книжці "Все у вашому мозку", яку недавно висунули на британську премію Wellcome Book Prize.
Тепер вона розуміє такі стани краще. У Лондонській королівській лікарні вона стала експертом із "психосоматичних" хвороб.
Доктор лікує людей, які мають параліч нижньої частини тіла, надзвичайно сильні судоми пальців чи не можуть спорожнити сечовий міхур без медичного катетера. Втім, медичні обстеження не виявляють жодної фізіологічної причини цих хвороб, припускаючи, що вони виникають в мозку, а не тілі хворого.
Враховуючи це, можна припустити, що Івонна справді не усвідомлювала, що вона бачила. Її підсвідомість дивним чином блокувала інформацію, перш ніж жінка встигала сприйняти її.
Прагнучи дізнатися більше, я поговорив із О'Салліван про її кар'єру та книгу, в якій вона докладно описує ці дивні медичні випадки.
Хоча Сюзанна О'Салліван зустрічала таких пацієнтів, як Івонна, від самого початку кар'єри, її справжній інтерес до подібних симптомів прокинувся, коли вона почала спеціалізуватися на епілепсії.
Пацієнти часто приходили до неї зі скаргами на виснажливі напади, які змушували їх безпорадно корчитися на підлозі, молотити руками і ногами, але неврологічні аналізи не виявляли у них мозкової діяльності, характерної для епілепсії. Їхні напади мали цілком "психічну" природу.
"Я дізналася, що про такі проблеми ніхто не говорить, попри те, що вони поширені. Їм не приділяють уваги в медичних журналах чи на конференціях, - зазначає лікарка. - Цю проблему просто ігнорують".
Оскільки такі медичні випадки, як правило, замовчують, вони оточені ореолом ганьби. Більшість пацієнтів, почувши діагноз, ображаються. "Їхня перша реакція: "Ви думаєте, що я прикидаюся?" або "Ви думаєте, що я міг би це припинити?" - розповідає О'Салліван.
"Існує думка, що в цих симптомах є певний ступінь свідомої волі", - додає фахівець.
Якщо вам важко повірити в ці історії, згадайте, як потужно можуть впливати емоції на наше фізичне самопочуття, нагадує О'Салліван. Коли ми плачемо, чи сміємося, чи тремтимо від гніву, коли нам сумно так, що ми не можемо піднятися з ліжка, коли ми відчуваємо нудоту, слухаючи історію про харчове отруєння друга, - в усіх цих випадках ідеться про психосоматичні явища.
Насправді до 30% людей, які звертаються до сімейного лікаря або терапевта (і майже 50% жінок, які приходять до гінеколога), відчувають симптоми, які не можна пояснити фізіологічними причинами і які, вочевидь, мають психосоматичне походження.
Різниця лише в тому, що для більшості з нас неприємні відчуття згодом проходять і ми повертаємось до звичайного життя, тоді як у пацієнтів О'Салліван ці симптоми хронічні, вони можуть тривати місяці, роки чи навіть усе життя і суттєво погіршувати його якість.
"Це пацієнти із справжньою інвалідністю. Можливо навіть більшою, ніж ті, хто страждає від фізичної хвороби
Сюзанна О'Салліван наголошує, що психологічне походження симптомів не робить сліпоту, втому, судоми або параліч менш виснажливими. "Це пацієнти зі справжньою інвалідністю. Можливо, навіть більшою, ніж ті, хто страждає від фізичної хвороби", - каже вона.
Лікарка розповідає про іншу свою пацієнтку - Каміллу - адвоката з Лондона, якій поставили діагноз епілепсія, перш ніж О'Салліван вдалося довести, що її симптоми мають психогенну природу.
Камілла описувала, наскільки принизливими були напади судом. Люди намагалися зупинити конвульсії, сідаючи на неї зверху і стримуючи її руки та ноги, вони вкладали їй пальця в рот, щоб жінка не задихнулась.
Один чоловік колись нахилився над нею і запитав, чи все добре, а потім вкрав її мобільний телефон. "Але ви знаєте, що відбувається постійно? Люди знімають мене на відео, а потім ідуть, сміючись", - поскаржилась Камілла лікарці.
Що більше ви дізнаєтеся про цих пацієнтів, то важче повірити, що хтось свідомо пішов би на таке приниження.
Тим не менш, симулянти О'Салліван також зустрічалися. Наприклад, Джудіт, яка стверджувала, що страждає від епілептичних нападів після хіміотерапії, яку вона проходила під час лікування лейкемії кілька років тому.
Сподіваючись дізнатися правду, Сюзанна О'Салліван помістила пацієнтку в лікарняну палату, обладнану відеокамерою.
Цілком очікувано о дев'ятій вечора медсестра знайшла Джудіт на підлозі без свідомості. Її падіння було настільки сильним, що вона, вочевидь, зламала руку. Втім, коли О'Салліван переглянула відео, з'ясувалося, що жодного нападу не було взагалі.
Джудіт чотири рази вдарила рукою об стіну, а потім акуратно лягла на підлогу, скинувши на підлогу тарілку, щоби привернути увагу. А її медичні документи показали, що і на лейкемію Джудіт ніколи не страждала.
Хоча симулянти і викликають недовіру до таких пацієнтів, як Камілла або Івонна, доктор О'Салліван все одно співчуває цим людям. Зрештою, як сильно має страждати людина, щоби симулювати важку хворобу? Навіть якщо Джудіт не мала лейкемії, можливо, вона була свідком страждань іншої людини, і її психіка таким чином намагалася впоратися з цим досвідом. "Вигадані хвороби є одними з найсерйозніших порушень, про які я знаю", - каже спеціаліст.
Існує дуже мало досліджень про те, як лікувати психосоматичні захворювання. Сюзанна О'Салліван радить своїм пацієнтам звернутися до психіатра або когнітивно-поведінкового терапевта (КПТ), які могли би знайти психологічну травму або стрес, що спричинили хворобу.
"Як сильно має страждати людина, щоби симулювати важку хворобу?
Лікування інколи має успіх.
Не всі випадки можна звести до певної події, але Камілла зрозуміла, що її напади, можливо, були пов'язані зі смертю її маленького сина, і усвідомлення цього стало початком одужання.
Причиною недуги Івонни стало надмірне навантаження, коли вона намагалася поєднати стресову роботу із вихованням дітей та сімейним життям із владним чоловіком. Коли вона навчилася справлятися з цими проблеми, її зір почав повільно повертатися.
Пацієнтам із паралічем або м'язовими спазмами добре допомагає фізіотерапія. "Вони повинні знову навчитися користуватися ногами, - розповідає О'Салліван. Часто це дуже важка боротьба, особливо з нападами, і рецидиви - поширене явище. - Ми повинні постійно підтримувати їх і вселяти їм упевненість".
Найбільше Сюзанну О'Салліван турбують помилкові діагнози, які часто ставлять лікарі, ігноруючи психологічне походження симптомів і призначаючи серйозні медикаменти чи навіть оперативне втручання. Лікарі бояться пропустити серйозну фізичну причину захворювання, хоча шкода однаково велика в обох випадках.
"Люди, яким діагностували епілепсію, приймали токсичні ліки по кілька років, перш ніж усвідомлювали, що така терапія не ефективна", - каже фахівець.
За цей час хвороба вже стала частиною їхнього життя - люди розповіли про неї своїм друзям, родині та роботодавцю, і тому прийняти новий діагноз їм стало важче.
"Ви починаєте вірити у хворобу через свої переконання та впевненість вашого лікаря, - пояснює О'Салліван. - Ви отримуєте непотрібне лікування хвороби, якої у вас немає, і не отримуєте того, що насправді могло би позбавити вас страждань - допомогу когнітивно-поведінкового терапевта, фізіотерапевтом або психіатра".
Зустріч з Івонною на початку кар'єри надихнула лікарку привернути увагу до психосоматичних захворювань і включити їх у програму навчання медиків на самих ранніх етапах.
"Про такі хвороби мають розповідати в медичному коледжі, - впевнена вона. - Я зустрічала таких пацієнтів тисячі разів, але мені ніколи не розповідали, як їм допомагати".
Зараз вона сподівається, що принаймні її книга зможе порушити це питання і стимулювати дискусію в науковому світі. А тим часом вона з'ясувала, що деякі її пацієнти починають миритися зі своїм діагнозом і менше бояться ганьби, пов'язаної з ним.
"Я дуже сподіваюсь, що ця проблема приверне увагу і що люди припинять соромитися свого стану", - підсумовує О'Салліван.
Прочитати оригінал цієї статті англійською мовою ви можете на сайті BBC Future.